Життя поділилось на «до» і «після», тому минуле чіпати з вами не будемо.
Коли 24 лютого пролунали перші вибухи – в голові було лишеодне питання: що робити?
Про те, що буде війна, я знала завжди: ще будучи маленькою дівчинкою усвідомлювала, що нас це не омине. І коли почалось скупчення російських військ біля кордонів, то я багато молилась і питала Бога, де Він мене бачить, коли все почнеться? Я усвідомлювала, що коли почнеться війна – буду корисна в Києві, тож хотіла записатись на курси тактичної медицини, проте не встигла, бо наступив той страшний ранок.
Слово «волонтерство» мені не подобається. Воно якесь сухе, відособлене. Я волію заміняти його на «служіння», бо саме це поняття чітко відображає суть того явища, коли людина віддає все, що може, заради іншого. З 24 лютого поняття служіння в моїй голові набуло зовсім інших обрисів. Яким було моє здивування, коли з 5 ранку вже як 5 місяців всі допомагають всім. Такої єдності я не очікувала, не бачила і не читала про неї в книжках. Ті, хто лишились з нами на довгі місяці життя в підвалі, ті, хто поїхали в більш безпечні місця – всі почали щось робити: хтось мив посуд, хтось готував солдатам, хтось допомагав з евакуацією, хтось «сидів» на телефоні , хтось складав гуманітарку, хтось годинами заспокоював рідних… Але ніхто не сидів без діла.
За часи нашого служіння я бачила такі неймовірні випадки самопожертви та віддачі, що вони досі у мене в голові. Коли наші водії їхали під обстріли, аби лиш врятувати людей з «пекла», коли кухарі працювали по 13 годин на добу, валячись із ніг, бо треба було нагодувати тисячі евакуйованих. Коли лікарі не спали ночами, бо доглядали за людьми, які навіть їсти не могли після 14 днів голоду в підвалі під обстрілами. Я бачила, як американці, канадці, англійці, поляки приїжджали, аби допомогти нам. Вони влаштовували польові госпіталі, возили людей і гуманітарну допомогу, грали на роялі та плакали разом із нами на молитвах за нашу перемогу.
Служіння надихає, воно дає сенс твоєму життю. Я ніколи не повірю в те, що людина може бути щасливою, живучи виключно заради себе. Але все має свою ціну. Людський ресурс обмежений, і у служіння також є багато викликів, таких як, наприклад, вигорання. Мені здається, що це найпоширеніша проблема. В потоці ентузіазму, адреналіну та, особливо, любові практично всі служителі, яких я знаю, забувають про себе. Про відпочинок, відновлення…
Просто прийняти ванну чи подивитись фільм замість того, щоб продовжувати працювати днями і ночами – нечувана розкіш. Це виснажує, особливо, коли ти бачиш, що волонтерський рух згасає, а роботи ніяк не меншає. Тому важливо пам’ятати про своє самопочуття, бо якщо «заженеш» себе – іншим не допоможеш. Бували періоди, коли я просто від втоми та емоційного виснаження сиділа в темряві і годину плакала, бо сили закінчились. А з ними і натхнення. Але ти молишся, встаєш, їси цукерку і продовжуєш робити те, що повинна.
Також розкажу про такий фактор, як ресурси. Якщо служитель займається тільки служінням – рано чи пізно стане питання, за що йому жити і як утримувати родину. Люди, не дотичні до цього процесу, думають, що воно саме звідкілясь береться. Але ні, це не так працює. Волонтери, яких я знаю, окрім допомоги іншим ще працюють, дбають про можливість свого добробуту. Тому тут теж важливо навчитись балансувати, аби в один момент не зрозуміти, що шальки терезів твого життя давно прогнулись в одну сторону, а як дотягнутись до іншої – ти не розумієш.
Незважаючи на виклики, я точно знаю – запитайте будь-кого, хто служить іншим, чи хотів би він змінити свій шлях. Гарантую – ви не почуєте від них слово «так». Бо воно того варте.
Автор статті: Таня Кравчук