Привіт. Мене звати Софія. Для мене війна почалась ще в 2014 році. Як зараз пам’ятаю день, коли повноцінні бойові дії почались в моєму місці Шахтарськ. Це була неділя, після служіння. Раптом почулися вибухи і по всьому місту починається нездоровий рух.
Я жила на околиці, тому бачила, як багато техніки проїжджає поблизу дому, хоча мені було тільки 13 років. В той період я відчували підтримку Бога, бо через людей Він являв Свою турботу щодо мене. Я зіткнулась з проблемою навчання в школі, бо моє місто розташоване на тимчасово окупованій території. Мені було потрібно отримати свідоцтво українського зразку, але там його просто не давали. Але саме тоді, як ніколи раніше, я відчула турботу Бога і те, як Він діє в моєму житті: моя мама знайшла першу українську онлайн-школу і я почала там навчатись.
У 2016 році я переїхала на навчання у місто Олександрія (центральна Україна), через кілька років до мене переїхали мої батьки. У 2020 році я переїхала до Києва…
Саме так, з малесенького міста – прямісінько в столицю України. Ще за тиждень до 24 лютого у мене, як і у багатьох українців, вже було відчуття, що швидше за все росіяни підуть в наступ. Єдине питання, яке крутилось в голові, – «Коли це станеться»? Ми з моїми сестрами домовились, якщо почнеться повномасштабне вторгнення, то котра з нас про це дізнається першою, повідомляє інших.
День «Х»
24.02.22
приблизно 5 ранку
Мені телефонують і кажуть: «Софія, прокидайся, почалась війна». Я кажу: «ну в тебе і жарти». Але відразу розумію, що це не жарт! Я біжу до сестер повідомити їх про це і вирішувати що робити далі…
Протягом 4-5 днів я була в Києві – сказати, що вони були напружені, це нічого не сказати, стільки всього сталося. Проте 28 лютого ми вирішуємо їхати до батьків, бо там безпечніше. Але, потрапивши на залізничний вокзал, ми прочекали 5 годин на потяг, який врешті-решт так і не приїхав.
Саме тоді ми зрозуміли, що доведеться ночувати з тисячами людей на тому ж вокзалі, адже почалась комендантська година.
Сльози, щира молитва – і ось ми чуємо, що є потяг, який йде до Франківська, тож ми вирішуємо їхати у тому напрямку, бо там є знайомі!
Коли ми сіли, потяг одразу поїхав, хоча стояв до цього десь приблизно 3 години (я теж думаю, що це Боже втручання)!
Але пригоди на цьому не закінчились, оскільки я розумію, що потяг їде до Львова, тож починаю похапцем шукати церкви і волонтерів, які нам можуть знайти місце бодай на одну ніч.
Так, волонтери допомогли, і у нас з’явилась можливість на одну ніч залишитися в християнській родині.
За цей період я встигла виплакати всі свої сльози. Бо коли твоя мама каже: «Забирайте речі і їдьте закордон, не їдьте додому», у тебе ніби все перевертається всередині. Я виставляю публікацію в Інстаграмі, і мені відповідає віруючий хлопець, який мене ледь знає (привіт, Артеме), і каже, щоб ми вирушали до Польщі, де він допоможе знайти житло, роботу і т. д.
Ми приїхали до Польщі. Це була завдання із зірочкою, з яким, з Божою допомогою, ми впорались. З Польщі моя мама через своїх друзів знаходить місто, куди ми можемо поїхати в Німеччину. Кажучи відверто, там дуже довга і складна історія…
Я можу сказати, що відчуваю, що мене веде рука Бога! Він мене направив в це місце і знає, що буде далі. А я дякую Йому, що Він завжди поряд і турбується про моє життя!