“Сам Господь поведе тебе. Він буде з тобою. Він не покине тебе, не залишить. Не бійся й не тривожся!” Повт. Зак. 31:8

У мирний час це місце сприймалося дещо по-іншому, ніж зараз. Є слова у Біблії, які резонують тобі, коли їх читаєш, проте ще більше відгукується те, що переживаєш особисто.

24 лютого було наповнене невизначеністю та болем, у цей день я зрозуміла, що попереду на нас усіх чекає щось, що колись можна було лише уявити завдяки фільмам та підручникам з історії.

Звістка про повномасштабний напад на Україну та про звук вибуху недалеко від мого дому викликала жах. Дзвінок до рідних у Viber; пояснення батькам, що зі мною все добре; збір найважливіших речей; отримання посилки у відділенні пошти, яке чудом працювало цього ранку…

З’явилася можливість виїхати з Києва до батьків, але було лише одне місце для мене. Дівчата, з якими я живу, виїхати не можуть. Я не знала, як буде вчинити “правильно”, єдине, що чула від усіх: “Вирішуй сама”.

Було боляче, адже не знала, яке рішення буде правильним, всередині ніби розривало від болю. Ми почали молитися, і в серце прийшов мир разом із думкою, що, коли це не Божий план для мене, я не зможу виїхати. Сталося так, що поїздка скасувалася через затори по всьому Києву.

Першу ніч війни були з дівчатами у підвалі церкви. Майже всю ніч провели у спільній молитві, спати не могли. Як тільки закінчилася комендантська година, ми разом із пастором Валерієм Вернером змогли виїхати з Києва.

Не знали точно, де будемо ночувати, проте і тут Бог чудом дав нам притулок на кілька днів поблизу Львова (дізналися про нього майже випадково від друзів із молодіжки). Майже 20 годин у дорозі, і ми, нарешті, були на місці.

Наступні декілька днів були там, думали, куди рухатися далі. Саме під час перебування там була створена Телеграм-група “Філад SOS”, через яку потім протягом наступних місяців вдалося допомогти багатьом людям знайти контакти для евакуації, притулку, доставки ліків та продуктів в Україні та за кордоном.

Бог вів нас далі: мене разом із дівчатами благословили можливістю пожити у квартирі у Львові. У той період мені написала моя роботодавиця, у якої минулого літа я мала проєкт, запропонувала мені у якості допомоги роботу із подвійною оплатою. Це було справжнє благословіння від Бога!

Загалом, життя у Львові було доволі інтенсивним, щодня обробляли багато звернень у чаті допомоги, працювала, трохи волонтерила – плела сітки.

Коли знову виникла невизначеність щодо того, куди рухатися далі, починали разом молитися. Однієї ночі під час молитви з дівчатами відчула і побачила, як Бог взяв мене на руки та сказав, що проведе через усе. Бог зі мною поруч!

Наступною (і досить тривалою) зупинкою було Закарпаття. Туди я приїхала до сім’ї місцевого пастора, де вже жила частина людей із нашої церкви.

Це був дійсно особливий час, тоді Бог благословив мене спокійно та успішно закінчити останній семестр бакалаврату, знайти нову роботу (чи пак, робота знайшла мене), долучитися до волонтерства сім’ї пастора – варити тушковане м’ясо та відправляти на передову й у міста з потребою в гуманітарній допомозі, написати декілька листів підтримки військовим, познайомитися з чудовими людьми…

Я просила Бога показати, де Він мене бачить та чим я можу послужити іншим людям. Щоразу і на кожному місці Бог відкривав нові можливості, постійно виявляв Свою любов та турботу.

Після того, як повернулася у Київ, вірю, Бог веде далі, дає можливості служити різним людям.

Це свідчення про те, що Бог ніколи не покидає. Про те, що Він завжди є з кожним із нас. Нехай Бог благословить кожного відчувати Його любов та підтримку попри всі зовнішні обставини.

Коментарі закриті